26 жовтня - 3 листопада відбувся 53-й Київський міжнародний кінофестиваль "Молодість". Всього було показано 123 фільми з 44 країн світу. На деяких фільмах, зокрема, на прем'єрі національної стрічки "Малевич" був аншлаг. Чимало фільмів - про війну. Розповідаємо про деякі з них, які на думку авторки «ОстроВа», є знаковими. Польське road movie Фільм "Дві сестри", який відкрив цьогорічний кінофестиваль, - це спроба польського режисера Лукаша Карвовскі поєднати український та польський погляди на війну у жанрі road movie. Стрічка розповідає про двох сестер, Яшміну і Малгожату, які вирушають із Польщі в окуповану "руську Лозову" на Харківщині, щоб знайти пораненого батька. Їхня подорож проходить через руїни, розбиту техніку на Хрещатику, вокзали, вибухи — усе, що є болючими реаліями нинішньої України. Війна, яка є не лише тлом, а й справжнім випробуванням, змушує їх обох зрозуміти важливість сестринського зв’язку. Зйомки відбувалися в 2022 році у Києві, Бучі, Бородянці, Погребах, Чернігові та Харкові. Щоб відобразити правдиві моменти життя в умовах війни, режисер Карвовскі відвідав прифронтові регіони. Карвовскі зосереджується на емоційних нюансах і деталях, які відображають весь трагізм і абсурдність війни. Він не уникає сцен, що можуть здатися незручними або суперечливими, як-от сцена сексу на вокзалі. Це як один зі способів героїні впоратися з болем і страхом. Водночас у фільмі звучать колискові — символічний елемент, що підкреслює крихкість людяності посеред війни. Операторська робота створює виразний контраст між похмурими сценами зруйнованих будівель і моментами інтимності, додаючи динамічності та змушуючи глядача пережити цю подорож разом із героїнями. Знищені міста, зруйнована техніка та руїни нагадують глядачу, що війна — це не лише заголовки новин, а й реальне життя та долі людей. З мінусів, можна сказати про слабкий розвиток другорядних персонажів. Наприклад, дівчина, яку підвозять сестри до зруйнованого будинку. Її грає Марина Кошкіна. Вона на фоні залишків квартири розмовляє по відеодзвінку з дочкою, яка знаходиться кордоном, вдаючи, що дім цілий, все добре… А що далі з нею - невідомо. Головним символом у фільмі є дорога - географічна, особиста і глобальна. У фільмі зіграли і прекрасні українські актори: Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Михайло Жонін, Марина Кошкіна, Олександр Рудинський, Роб Фельдман, Олена Курта та Слава Бабенков. Власне, образи на екрані, що втілили Вітовська, Кошкіна, Рудинський - настільки живі і життєві, емоційні, що підсилює контраст, але це навпаки дозволяє органічно віддзеркалювати контекст - наприклад, тему про допомогу. "Ізоляція", як символ несвободи Фільм Ігоря Мінаєва "Ізоляція" – документальна стрічка-дослідження про знаковий арт-центр у Донецьку, який став уособленням надій та трагедій української історії останніх десятиліть. Колишній завод ізоляційних матеріалів, перетворений на арт-центр і культурне серце регіону, з початком війни на Донбасі у 2014 році захопили проросійські бойовики. Вони зробили з нього тюрму, катівню для українських активістів, волонтерів та будь-кого, підозрюваного у нелояльності до окупаційної влади. Фільм детально відтворює ці перетворення, показуючи, як "Ізоляція" втрачає первісне значення мистецької свободи і стає символом темряви та репресій. Мінаєв використовує документальні кадри та інтерв'ю з колишніми в’язнями, щоб максимально правдиво передати атмосферу страху та безправ’я, що панує у таких місцях. "Дуже хотілося, щоб герої сиділи не на стільцях, в красивому приміщенні, з чітко поставленним світлом, а візуально відтворюючи відповідну атмосферу", - зазначає продюсер Юрій Леута. Епізоди-свідчення реальних людей, що були в'язнями "Ізоляції", знімали у павільйоні кіностудії ім.Довженка - на фоні зруйнованих приміщень. До речі, в момент оповіді однієї з жінок про жахіття "Ізоляції", під час зйомки щось випадково впало на неї зі стелі. Цей кадр увійшов до фільму - така випадковість стала влучним символом-ілюстрацією монологів постраждалих людей. У фільмі згадується і про одного з головних катів "Ізоляції" - Дениса Куликовського («Палича»), якого засудили до 15 років тюрми у Києві. Але на екрані його лінія не доведена до завершення - зокрема, факта про його засудження. Ще одна символічна випадковість - через два дні після показу фільму на фестивалі, 29 жовтня, Київський апеляційний суд відмовив у задоволенні скарги захисту колишнього коменданта в’язниці "Ізоляція" Дениса Куликовського. Оскільки фільм орієнтований на міжнародну аудиторію, то у фокусі на початку фільму - історичний і культурний контекст, де радянське минуле, з його міфом про "світле майбутнє", протиставляється реальності сучасної війни в Україні. Але режисер це робить з тонкою іронією, моментами це схоже на тролінг, а тому виникає питання - чи зрозуміють це адекватно, не буквально, іноземці. Мінаєв не просто документує факти - свідчення тих, кому пощастило звільнитися звідти. Режисер кінематографічно апелює до минулого, створюючи драматичний колаж "світлого майбутнього" і "русского мира". Зокрема, апогеєм є фінальна сцена, де фрагменти радянської стрічці "Світлий шлях" показані на фоні зруйнованих українських міст. Що теж є символічним: "Ізоляція" розташована у Донецьку за адресою вул. Світлого Шляху, 3. До речі, у фільмі лунають фрагменти книги "Світлий шлях": історія одного концтабору" (вийшла у 2020 р) колишнього в'язня "Ізоляції" Станіслава Асеєва, які читає актор Іван Залуський. За словами продюсера Юрія Леути, важливо було показати, що події після 2014 року на Донбасі - це не локальна проблема. "Те, що починалося там, потім все перекинулося на окуповані території і продовжується до нині", - сказав він. Проєкт було створено на замовлення "Суспільне Мовлення" компанією Trempel FILMS, переможцем мистецького конкурсу на умовах надання гранту Державного департаменту США. "Порцелянова війна" "Україна — як порцеляна, яку легко розбити та неможливо знищити" - звучить у фіналі документальної стрічки "Порцелянова війна". Вона вже отримала Гран-прі на престижному кінофестивалі «Санденс» в конкурсі американської документалістики. Фільм став спільною роботою американця Брендана Белломо і харків'янина Слави Леонтьєва, а також є копродукцією США, України і Австралії. На екрані - історія про художників-керамістів Славу, його дружину Аню Стасенко та близького друга Андрія Стефанова у Харкові. Вже втративши в 2014 р. домівку у Криму, Слава й Аня, попри небезпеку, в 2022 році вирішили «більше не бігати», а залишитись у Харкові. Слава, долучився до війська, а Аня бореться своєю творчістю та волонтерством. «Порцелянова війна» символічно об'єднує порцелянові фігурки з війною, показуючи, що тендітне та красиве українське мистецтво, як і сама країна, може вистояти навіть під жорстокими ударами агресора. Керамічні витвори Ані оживають через анімацію, стаючи немовби символами пам’яті, традицій і національної ідентичності. Ця візуальна поетика надає фільму особливої делікатності: сцени створення крихких фігур на фоні тривог та вибухів нагадують глядачеві про те, що справжнє мистецтво народжується у боротьбі та болю. І це підсилює емоційний контраст між беззахисністю порцеляни і жорстокістю війни, що підкреслює водночас і силу, і вразливість України. Символічний і болісний фінальний меседж про Україну як про порцеляну, яку легко розбити, але неможливо знищити, резонує з основною ідеєю стрічки: росія прагне знищити не просто українські міста та людей, а й саму українську ідентичність, яку представляють митці, вчителі, письменники — люди, що формують культурну пам’ять нації. Фільм акцентує, що навіть у найтемніші часи тендітна краса й культура можуть залишитися непереможними. А поетичні соковиті кадри зелених полей, комах, квітів чергуються зі зруйнованими будинками, вибухами і військовими операціями під Бахмутом. Автори фільму зазначають, що стрічка орієнтована на закордонного глядача. Фільм номінований у двох категоріях Critics' Choice Documentary Awards: "Найкращий новий режисер документального кіно" та "Найкращий політичний фільм". Довгоочікувана "Смерть Путіна" Прем'єра фільму "Putin", а в українській версії - "Смерть Путіна" польского режисера Патрика Веги відбулася наприкінці фестивалю у рамках "Спеціальних подій". Прокат у світі і Україні заплановано на січень 2025 року. В перших кадрах глядач бачить путіна у лікарні, в «памперсі» та власних екскрементах. За словами режисера, мета стрічки – показати російського президента хворим і слабким, таким, якого можна подолати. Потім, на екрані - російський диктатор показується з 10-річного віку і до повномасштабної війни, яку він розпочав проти України. Наявних у відкритому доступі кадрів путіна різних років було недостатньо для створення глибокого образу. Творці фільму розробили спеціальну технологію із залученням штучного інтелекту. Робота тривала майже два роки. Були ретельно досліджені документи, пов'язані з війною у Чечні, терактами на Дубровці та в Беслані, а також воєнними злочинами під час вторгнення в Україну. У стрічці показано зв'язки путіна з мафією у 90-х роках, його відносини з А.Собчаком, Б.Єльциним, але водночас жодної згадки про політичну тогочасну опозицію, наприклад, у фігурі Б.Нємцова. "Цей фільм повинен пояснити світу так звану російську душу і чому росіяни такі неадекватні. Це своєрідна «службова інструкція» для путіна, пояснення правил його гри, абсурдності російської пропаганди. Фільм має перекласти культуру Сходу на мову Заходу. Я можу це зробити, тому що я виріс дитиною в соціалізм, і зараз я працюю в аудіовізуальній культурі за кордоном. Це мій удар по путіну в художньому вимірі, тому що моя зброя – камера", – підкреслив Патрик Вега. Щоб зробити головного актора максимально схожим на російського диктатора, творці фільму застосували технологію глибокого фейку, яка дозволила накласти на обличчя актора зображення путіна. «Я заглянув у майбутнє і показав смерть Путіна. Це те, що хоче бачити весь вільний світ», – вважає автор фільму. Коли ще у лютому цього року, у Варшаві вийшов трейлер фільму, тоді режисер зазначив, що росіяни намагаються, перекупити матеріали фільму. "Покупці видають себе за конгресменів з Дакоти, стверджуючи, що хочуть подивитися фільм до його виходу. Представили себе і депутати Верховної Ради України. Я сам вів заочні переговори з одним із покупців. Ми домовилися про 150 000 доларів, і я попросив у нього початковий внесок. Коли покупець погодився, я дав йому рахунок-фактуру від національної розвідки з поміткою «спроба підкупу російською розвідкою», — розповів Патрік Вега. У виробництві фільму брали участь США, Польща та Мальта. Неоднозначний "Малевич" Однією з найочікуваніших прем'єр кінофесту став "Малевич" режисерки Дар'ї Онищенко. Стрічку задумано як культурний маніфест і розуміння на Заході, що Малевич - український митець. Однак фільм викликав як захоплення, так і скепсис. Центральною фігурою стрічки є український митець-авангардист польського походження Казимир Малевич, роль якого виконав актор Віталій Ажнов. І хоча загальний настрій фільму покликаний показати Малевича як символ національної ідентичності, відгуки критиків і глядачів після прем'єри виявилися діаметрально протилежними. Сюжет має дві лінії: початок ХХ століття, за часів конкуренції Малевича і Татліна, та сьогодення, коли захисник приїздить на кілька днів до родини. Їх об'єднує одна мета - захист України, боротьба за власну свободу через зброю і мистецтво, тоді і зараз. Фільм нагадує про внесок Малевича, одного з засновників супрематизму, в історію мистецтва і підкреслює, що він має бути визнаний як український художник, а не лише радянський чи російський, як це часто трактується в міжнародному мистецтвознавстві. До речі, він першим серед художників відобразив Голодомор. Проте критичні зауваження здебільшого стосуються художніх рішень і змістовного наповнення стрічки. Деякі кінокритики звинувачують стрічку у поверхневості, зазначаючи, що сценарій надто спрощує образ і життя митця, роблячи його більш схематичним, ніж глибоким. Також творцям закидають, що художня реалізація фільму не завжди відповідає амбіційності обраної теми, що обмежує її вплив і силу. А лінія про "Чорний квадрат", який на екрані Малевич встановлює у кутку, як ікону, зовсім залишається пунктирною. Переможці Наприкінці кінофестивалю журі визначило переможців, серед яких: Ґран-прі отримала стрічка «Медовий місяць» режисерки Жанни Озірної (Україна, 2024). Фільм отримав «Скіфського оленя» та грошову винагороду в розмірі 5000 доларів. Найкращим фільмом Міжнародного конкурсу стала стрічка «Все, що ми уявляємо як світло» режисерки Паял Кападії (Франція, Індія, Нідерланди, Люксембург, 2024). Фільм отримав «Скіфського оленя» та грошовий приз 2000 доларів від благодійного фонду Юлії Ігнатченко. Спеціальну відзнаку Міжнародного конкурсу отримав фільм «Новий рік, що так і не настав» режисера Богдана Мурешану (Румунія, Сербія, 2024) Найкращим короткометражним фільмом Міжнародного конкурсу, а також володарем «Скіфського оленя» та премії 2000 доларів від фестивалю «Молодість» стала стрічка «Ми хочемо тут жити» режисерки Александріни Туркан (Ураїна, 2023) Приз глядацьких симпатій та «Скіфського оленя» фільм «Мовчання Устриць» режисера Маркоса Піментеля (Бразилія, 2024). На фестивалі відбулась міжнародна прем’єра фільму. Переможцем документального конкурсу стала стрічка «Квіти України» режисерки Аделіни Борець (Польща, Україна, 2024).
